0
0
Словаччина: прем’єр-міністр Роберт Фіцо пробує «звільнити» свою країну із «тюрми тиранічного Європейського Союзу» та повернути її в широкі обійми матінки-росії. Ні, словацький прем’єр-міністр, колись найпалкіший єврооптиміст у регіоні, не збожеволів, у нього немає проблем із когнітивними функціями, його проблема — характер і безпринципність. Роберта Фіцо тягнуть до росії суто особисті та цілком зрозумілі причини, як-от турбота про власне майно, свободу та життя.
Текст: Арпад Шолтез, Прага
Переклад: Ленка Віх
Коли в Словаччині було вбито журналіста-розслідувача Яна Куцяка та його наречену Мартіну Кушнірову, у комп’ютері Яна залишилася свіжонаписана стаття. Цей текст не став безпосередньою причиною страти журналіста, але він повністю викрив мафіозну природу словацької держави. Обурення, яке ці події спричинили, спровокували наймасовіші протести з часів падіння комуністичного режиму, і Роберт Фіцо був змушений піти у відставку. На заміну йому прийшов нинішній президент Словаччини Петер Пеллегріні. Правосуддя, на яке на той момент жоден з політиків не дозволяв собі впливати, з полегшенням почало виконувати свою роботу. Серед обвинувачених у різних злочинах були такі люди, як колишній генеральний прокурор, голова спеціальної прокуратури, колишні голови нацполіції, відомі судді та державний секретар Міністерства юстиції. І це лише незначний перелік. Усі вони люди, близькі до Фіцо. У випадку Фіцо не вистачило одного голосу в парламенті, який би дозволив розпочати проти нього кримінальне переслідування.
Розлючені люди рідко приймають мудрі, раціональні рішення
Під час наступних виборів, які відбулися посеред першої хвилі пандемії, вирішальна більшість виборців вирішила не дати свій голос за посилення демократії та верховенства права. В особі антисистемного популіста Ігоря Матовича вони обрали помсту та відплату. Це було схоже на спробу лікувати тиф холерою.
Ігор Матович, який на словах боровся із мафією, як партнера по коаліції обрав собі (хоч і не мусив) Бориса Коллара, популіста з різко антиєвропейським порядком денним, чиї приватні фотографії з кількома босами мафії, а також з Маріаном Кочнером, звинуваченим у замовленні вбивства Яна Куцяка, були публічно відомі.
У політика є лише один спосіб боротьби з корупцією — впровадження законодавства, яке значно звужує можливості її появи, та її переслідування. Ігор Матович цього не робив, зате він регулярно публічно показував пальцем на своїх опонентів, яким, на його думку, місце у в’язниці. І це, між іншим, власне те, чого демократичний політик не повинен робити за жодних обставин. Бо це питання розподілу влади; у демократії переслідуванням злочинів займається виключно поліція, прокуратура та суди.
Коли вам треба, щоб хтось пішов, добре залишити для цього відчинені двері. Втомленого, виснаженого та зламаного Роберта Фіцо Ігор Матович загнав у кут і змусив боротися за своє життя. Колишній палкий єврооптиміст Фіцо вирішив скористатися соціальною напругою, породженою хаотичними, некомпетентними, часто вбивчо контрпродуктивними антипандемічними заходами та вторгненням росії в Україну. Він зайшов у найтемніші течії, що рухали словацьким населенням. І передбачувано йому пощастило — на дострокових виборах люди, які вже втомилися від холери, віддали свої голоси за тиф.
Боягузливий опортунізм
Роберт Фіцо не приховував своїх сильних проросійських та антизахідних настроїв перед виборами. І його обрали, не тільки не зважаючи на це, а саме завдяки цьому. Він досяг успіху, тому що в цій ролі він був більш автентичним, ніж у будь-якій іншій ролі будь-коли раніше. Будучи молодим комуністом, він точно не мріяв стати демократично обраним прем’єр-міністром, якому довелося б кожні чотири роки підлабузнюватися перед плебсом, якого він зневажав усім серцем. Те, про що він мріяв, була посада Генерального секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії, який би звітував лише перед москвою.
Коли Роберт Фіцо каже, що хотів би взяти за взірець китайську чи в’єтнамську модель управління, він це говорить у буквальному сенсі і думає про це цілком серйозно. Змінити конституційний лад у державі йому, може, і не вдасться, але він обов’язково це спробує зробити.
Словацька Республіка є формально членом ЄС та НАТО, але де-факто сьогодні вона є союзником російської федерації або будь-якого іншого антидемократичного режиму, який виявить до цього інтерес. Для Роберта Фіцо найбільшою особистою загрозою є верховенство права, а найбільшим обмеженням для його особистих інтересів є західний світ зі своїм правовладдям.
Однак проблема Словаччини не в Роберті Фіцо чи Ігорі Матовичі. Вони є лише особливо неприємними симптомами хвороби, від якої ця країна страждала задовго до їхнього народження. Якби переважна більшість населення Словаччини дбала про демократію, свободу, верховенство права або хоча б про власну державу в будь-якій її формі, жоден із цих двох політиків ніколи б не міг правити країною. Успішність Роберта Фіцо полягає насамперед у тому, що він влучає в основний культурний алгоритм словацького суспільства — боягузливий опортунізм. Це основна стратегія виживання місцевого населення протягом тисячі років. Коли на горизонті з’являється «історія», словаки стягують штани, стають навкарачки, заривають голови в землю та сподіваються, що «історія» буде лагідною. Вони не будуть боротися, бо в боротьбі можна загинути. Виживання важливіше за свободу. Сьогодення важливіше за майбутнє. Тому в них так насправді нема й минулого.
Русофільство чи русофобія
Коли міністр оборони Словаччини Роберт Каліняк заявляє, що немає сенсу витрачати гроші на озброєння армії, бо «росіянин прийде і знову піде», він звертається до переважної більшості населення. Сильні проросійські настрої мають коріння не в справжньому русофільстві, а в русофобії. Ми в Словаччині ніколи не любили росіян, навіть за часів Радянського Союзу ми їх зневажали за відсталість і грубість, ми регулярно жартували з них, але спочатку озирались через плече, бо ми їх боялись. Дуже боялись.
Роберт Фіцо каже словакам, що росія непереможна, що її не можна зупинити. Що вона обов’язково прийде сюди знову, і з цим не можна нічого вдіяти, але словакам в такому випадку не обов’язково гинути так, як українцям у Бучі. Просто не треба чинити опір і якось з ними домовитись. Зрештою, він, Роберт Фіцо — їхній друг, він про це подбає. Звичайно, росіянин знову нас зґвалтує, але через це ми не помремо, а якщо скажемо, що це було кохання, то нам вдасться навіть зберегти самоповагу.
З упевненістю не можна виключати навіть той факт, що Роберт Фіцо взагалі вірить у те, що обіцяє. Людина з легкістю повірить у те, у що їй відчайдушно потрібно повірити.
Але росія, яка претендує на втрачені території Радянської імперії, тим часом зрозуміла, що залишати завойованим територіям навіть формальну видимість суверенітету чи національно-культурної ідентичності вона вже не може, бо ці території за першої ж зручної нагоди знову відвернуться від неї. Відновлення російської сфери впливу в Словаччині неминуче означало б зникнення її державності, мови та культури. Ми вже чітко дали зрозуміти, що в Роберта Фіцо проблема з характером, а не з інтелектом. Він точно знає, що із ймовірністю, близькою до певності, веде свою державу та націю до загибелі. Однак це не обов’язково буде проблемою для переважної більшості її громадян.
Словацька Республіка — це потьомкінське село, яке існує лише на папері. У неї є конституція, її кордони намальовані на картах, але в неї немає завершених інституцій, ідентичності, центральної ідеї чи міфу, навколо якого могли б об’єднатися її мешканці. Вона двічі була створена, якщо не проти волі, то точно мимо волі її мешканців.
Міфи та ілюзії
Коли переможці Першої світової війни різали Австро-Угорську монархію на дрібні шматочки, які не змогли б їм загрожувати в майбутньому, вони, крім іншого, приєднали до Чехії — яка століттями існувала як держава з писемністю, розвиненою культурою, сильними інституціями та власною ідентичністю — шматочок північної Угорщини, який назвали Словаччиною.
Її мешканцям одного дня просто сказали, що відтепер вони є громадянами Чехословаччини, що вони словаки, і в них власна офіційна мова, яку їм доведеться вивчити.
Звісно, на території сучасної Словаччини протягом історії були еліти та освічені люди. Однак вони здобували освіту німецькою або угорською мовами. Найкращі їхали до Відня робити кар’єру, інші — до Будапешта. Решта залишалися в маленьких містечках «верхньої країни». Сільське населення, тобто переважна більшість населення, загалом було неписьменним, страждало від алкоголізму та поколіннєвої бідності.
Писемна словацька мова з’явилася лише у ХІХ столітті, та вона була розвагою невизнаних геніїв малих містечок, які аж ніяк не викликали у Відня чи Будапешту страх, щоб ними серйозно зайнятися і їх ліквідувати як загрозу єдності імперії.
Словацька історія — це угорська історія. Однак Словаччина добровільно відмовилася від неї, як від історії свого «гнобителя». Залишилися лише міфи про Велику Моравію, яка не була великою, але під час т.зв. Першої республіки (Чехословацька Республіка з 1918-го до 1938 року) вона додавала правдоподібності ілюзії про спільні фундаменти з чехами. Насправді Чехія перебувала під німецьким культурним впливом і пов’язана зі Словаччиною лише належністю до однієї мовної групи.
Після створення Чехословаччини десятки тисяч чеських вчителів, лікарів, державних службовців, поліцейських, інженерів та інших освічених людей довелося відправити до Словаччини для розбудови основних інституцій держави. Коли перед початком Другої світової війни була створена фашистська Словацька держава, чехи були першими, кого безкомпромісно звідти вигнали.
Усе ті ж самі
Звичайно, під час війни в нас відбулося Словацьке національне повстання. Воно не було зовсім національним — у серпні 1944 року, коли стало зрозуміло, що Гітлер програв війну, повстала частина армії. Воно також не було особливо успішним, але це єдиний позитивний національний міф, який у нас є, і він допоміг побудувати наратив про те, що ми не були захопленими союзниками Третього Рейху, платячи Німеччині п’ятсот рейхсмарок за кожного відвезеного єврея в обмін на гарантію того, що ці євреї ніколи не повернуться і що ніхто не претендуватиме на їхнє майно. Не кажучи вже про те, що 1 вересня 1939 року на Польщу напали як німецька, так і словацька армії. Радянські війська приєдналися лише через 16 днів. Коли Чехословаччину завоював Радянський Союз, словацьким фашистам, як громадянам звільненої країни-переможниці, не доводилося миритися зі своїм нацистським минулим; вони природно відродилися як ревні комуністи. У нас є навіть жарт із цього приводу: після війни сільська бабуся вітає голову місцевого національного комітету словацьким фашистським вітанням «На варту!». Він роздратовано попереджає її, що часи змінилися, тепер ми вітаємося комуністичним «Честь праці!». «Часи змінилися, синку, — киває бабуся, — але ж ти весь час той самий».
У 1989 році Радянський Союз збанкрутував економічно, військово, політично та морально. Наша революція була оксамитовою, бо комуністи знали, що їм ніхто не прийде на допомогу й добровільно віддали владу в обмін на безкарність. Свобода знову безкоштовно звалилася на наші голови.
Молодий комуніст Роберт Фіцо не був у захваті, але швидко адаптувався.
Нинішня незалежна Словацька Республіка була створена за згодою вузької політичної еліти, без референдуму, всупереч волі абсолютної більшості громадян. І без жодного опору.
Словакам просто сказали, що з 1 січня 1993 року вони матимуть власну державу. Неважливо, що вони її не хотіли, їм доведеться в ній жити. Хіба щось могло піти не так?
Причини ненависті
Словаки ніколи не відчували, що країна, у якій вони живуть — їхня. Вони ототожнюють державу з будь-яким чинним урядом, і оскільки вони завжди мали негативні, навіть ворожі, стосунки з будь-якою владою, то вони ті стосунки переносять і на свою державу. Ті, хто найголосніше б’є себе в груди, що вони патріоти, — останні, хто готовий захищати свою батьківщину зі зброєю в руках.
І в тому ховається причина їхніх ненависних стосунків з Україною. Бо це дзеркало, яке показує їхній боягузливий опортунізм у жахливому збільшенні та повністю викриває його ганебність. У одному із найвідоміших словацьких віршів «Mor ho!» (Бий його!) поет пише:
«Бий, бий його, святий мій роде,
того, хто хитрою рукою чіпатиме твою свободу.
Нехай і душу віддаси в цій лютій боротьбі.
Та бий його! Як буть рабом, то краще згинуть взагалі».
Звісно, автор Само Халупка не описував дух своєї нації — він намагався надихнути її на позитивні зміни. На жаль, безуспішно. Вади, які він визначив, зберігаються й донині. Словаччина — держава, створена без внеску її жителів і навряд чи переживе наступне десятиліття.
